Мабуть, кожна людина вважає, що її місто, або село, де вона народилася і живе, - найкращий куточок на землі. Та це і зрозуміло, бо це місце - єдине, неповторне: воно викохало тебе на своїх долонях, збагатило своєю красою, подарувало друзів. Ти - його часточка, його сподівання і надія.

Таким місцем для мене є Ольгинка - добра і чесна трудівниця . У ній дивовижно переплітаються сива давнина і запал молодості. Вона серйозна і водночас весела, гомінка і поважно тиха. Вона гордо несе свою славу день за днем із покоління в покоління вже близько двох з половиною століть. Серед її мальовничих вуличок, у тихому і затишному місці, розмістилася незвідана Країна Знань, другий рідний дім для більшості мешканців селища, зокрема дітей, - школа. Для багатьох школа - це не просто дах над головою, а місце, де люблять і чекають, розуміють і приймають таким, яким ти є, де тобі тепло і затишно. Адже тут минають найкращі роки життя - роки безтурботного дитинству.

Щороку чарівниця-осінь скликає галасливу дітвору до школи. Гомінкими струмочками поспішає сюди юнь. Починається новий навчальний рік - рік нових надій і сподівань.

Історія нашого навчального закладу нерозривно пов'язана з історією розвитку селища, з долями його мешканців, які так або інакше впливали на хід подій, що відбувалися на рідній землі.

Давно все те було... Але його не забудеш, не викинеш із життя. Нехай сьогодні гордо височить школа. Вона ще молода, повна сил. Хизується на всю околицю. І саме не на цій новенькій школі, а на отій старенькій, що бачила все й пережила все, спиняється наш погляд.

А починалося все ще з кінця XIX століття... Саме тоді в селі Ольговка (а до 1923 року його саме так називали) Благодатненської волості було організоване навчання дітей при церкві. Це була так звана церковноприходська школа (ЦПШ), у якій матушка (дружина священика) навчала селянських дітей грамоті. Перша ж офіційна згадка про школу датована тринадцятим роком, бо саме в цей час була заснована початкова земська школа, де окремо навчалися хлопчики й дівчатка. У селі діяло три школи: церковноприходська школа (ЦПШ), школа грамоти та земська школа. Але більшість дітей росла неписьменною, бо батьки не мали коштів на їх навчання. До 1917 року серед мешканців села всього три чоловіки мали освіту: два/вчителі й сільський священик.

1918 рік... У селі створений революційний комітет, у складі якого були наші земляки Крисько Гаврило Давидовим та Валенко Степан Семенович. Наступного ж року революційний комітет очолював Тарковський Матвій Давидович. На той час у селі проживало більше двох тисяч чоловік. Населення складалося переважно з вихідців Полтавської та Київської областей. Комітет незаможних селян, створений ревкомом, займався ліквідацією неграмотності серед дорослого населення, надавав допомогу голодуючим селянам, організовував роботу дитячих ясел на сорок місць, хоча дітей такого віку було всього 11. Хлопчиків і дівчаток ( а їх було близько 25) навчали у приміщенні земської школи вчителі початкових класів товариш Половий та Єщенко Ксенія Іванівна, які були направлені в село, щоб дати освіту молодому поколінню.

З 1 вересня 1928 року школа отримала статус семирічки. Навчання не розподілялося за чоловічою чи жіночою статтю-діти освіту отримували разом. Ольгинська семирічна школа нараховувала сорок учнів у п'яти класах. З кожним роком зростала кількість вихованців. Усе більше справжніх майстрів своєї справи працювало в школі. Це директор школи Задорожний Петро Трохимович (1929-1936 рр.), учитель креслення, малювання, математики Єщенко Юхим Іванович, який декілька років поспіль виконував обов'язки завуча, учителі початкових класів сестри Іллєвські - Марія Михайлівна та Олександра Михайлівна, Троїцький Сергій Іванович, Назимко Лідія Вікторівна, яка 1939 року нагороджена медаллю «За трудову доблесть», та інші. За згадками мешканців селища, перший випуск школи-семирічки, що налічував 17 учнів, відбувся у 1934 році. З 1937 року село Ольгинка набуло статусу селища міського типу. Протягом 1935-1959 селище є районним центром Сталінської області. Колективізація, індустріалізація країни вимагала освічених спеціалістів. Через це і виникла необхідність у відкритті середніх шкіл. І ось 1933 року Ольгинська семирічка (директор Сороченко Василь Павлович (1936-1941)) набуває статусу україномовного середнього навчального закладу. На той час кількість учнів становила 360 чоловік. У червні трагічного 1941 року випускники-ольгинці (серед яких була і майбутня вчителька нашої школи Барнацька Олександра Дмитрівна) отримали атестати про середню освіту. Наступний випуск відбувся тільки переможного 1945 року.

Ольгинська школа дала путівку в життя своїм випускникам повоєнного часу. Одна з випускниць цього року Єщенко Леся Юхимівна-донька однієї з найперших вчителів в історії нашого закладу.

Але випуску цього року передували події трагічні не тільки для мешканців нашого селища, а й усього людства. Країна стогнала від фашистського ярма. Тяжким тягарем лягли на плечі жителів села випробування Другої Світової. Уже 13 жовтня 1941 року в село ввійшли окупанти. Фашисти грабували населення, знущалися з людей, непокірних розстрілювали або вивозили на роботу до Німеччини. У приміщенні школи, прямо у класних кімнатах, німці утримували коней. Деякі учні старшого віку зі шкільної лави відправлялись на фронт захищати Батьківщину.

Довгих три роки фашисти господарювали в Ольгинці. Натерпілися лиха місцеві жителі. Навчання у школі тимчасово зупинили. Тільки 1943 року почалося визволення України від фашистських загарбників. Навіть зараз, майже сімдесят років потому, із жахом згадують місцеві жителі, як відступаючи, німці зігнали в церкву все населення Ольгинки і намагалися підірвати її разом з людьми. Але стіни могутньої споруди вистояли - плани фашистів були зірвані.

8-9 вересня 1943 року селище було звільнене радянськими військами. У жахливих умовах повоєнного часу працював колектив школи. Не вистачало хліба, не було паперу, писали на старих газетах та книгах. Для опалення приміщень учні зі своїми наставниками пиляли, розрубували, вантажили дрова.

У цей час директором школи працює Степурський Микола Іванович (1943-1948 рр.) Склад педколективу - близько 30 вчителів, кількість учнів у повоєнні роки була невелика.

Закінчилась війна. Почалася нелегка пора відновлення народного господарства. Учитель нашої школи Жуковський В.М. згадує, як маленьким зі своїми однокласниками висаджував молоді дубочки в степу, щоб захистити поля від суховіїв. Старшокласники разом з учителями тяжко працювали, допомагаючи колгоспу у вирощуванні врожаю, вигодовуванні худоби. Не оминули увагою людей похилого віку та вдів.

Збереглися книги наказів, починаючи з 1948 року, за свідченням яких стає відомо, що у 1948-1949 роках у школі працювало двадцять учителів на чолі з директором Головатенком Миколою Петровичем (1948-1952 рр.), завучем Гнідашовою Ольгою Федорівною.

При школі було створено піонерську та комсомольську організації. Старшим піонерським вожатим працював до 1950 Карабак Микола Гаврилович. Також заклад славився своїм хором, керівником якого був Домбровський Борис Олександрович, пізніше Могилюк Володимир Микитович, Силка Іван Григорович. А для тих, хто через війну відстав у навчанні, відчинила свої двері вечірня школа трудової молоді.

Пятдесяті-шістдесяті роки... Народжується новий феномен «хіппі», серед молоді популярний танець твіст і штани «дудочка». У Радянському Союзі - час наукових відкриттів і трудових звершень, час освоєння космічного простору...

А в колектив Ольгинської середньої школи вливається потужна сила молодих спеціалістів, які направлені педагогічними закладами працювати в село. Більшість з них оселяється тут і назавжди пов'язує свою долю зі школою. Це Коломієць Г.В., Причина H.A., Панкіна Валентина Кузьмівна, Панкіна Надія Кузьмівна, Барнацька О. Д, Солдатова Марія Гнатівна., Хулла С.А.,Зайцева Олена Георгіївна, Дараган К.П., Бордюг Н.Г, Ващенко Іван Гаврилович, Авраменко М.П., Авраменко Анаст. Іванівна, Семеняк Любов Спиридонівна). У 1952-1954 роках директор школи - Холодій Микола Іванович, у 1954-1955 - Комарцова Анастасія Никифорівна, у 1955-1957 роках - Зеленська Гертруда Іванівна. Скільки дитячих сердець пройшло через турботливі руки педагогів того часу, скільки широких шляхів відкрили ці люди для своїх вихованців.

Як свідчать дані книги наказів № 2, на перше вересня 1957 року в школі навчалося 723 учні в двадцяти шести класах. Майже кожен клас мав три паралелі. Керує школою Богдан Іван Трохимович (1957-1963 рр.) Крім денної, продовжує свою роботу вечірня школа трудової молоді, директор - Курган Микола Дмитрович.

1959 року у зв'язку з ліквідацією статусу Ольгинського району корпус колишнього райкому партії, збудованого в 1955 році, передано на баланс школи. На той час учні навчалися у будівлі, яку називали «кам'яною», бо стіни були зведені з каменю, що добували неподалік Ольгинки, та орендували декілька приміщень в різних кінцях селища. Тому із завзяттям узялися за перебудову. Силами педколективу та старшокласників приміщення було обладнане для навчання: створено великі затишні класи, , актова зала, простора бібліотека та кабінети.

Усі учні та вчителі душею переймалися за честь школи. Дякуючи таким зусиллям, учбовий заклад посідав значне місце як за якістю освіти, так і за спортивно-масовою роботою. у 1963-1966 роках посаду директора обіймає Куцевол Дмитро Григорович. Педколектив поповнюється новими кваліфікованими спеціалістами: Бойко В.М., Карабак Л.О., Бондаренко С.М., Козак Валентина Іллівна, Жуковський Васисиль Михайлович, Лісогурська Лідія Федорівна, Кіпоть Александр Михайлович, Кіпоть Галина Михайлівна, Первухін Альберт Павлович, Причина Валентина Семенівна, Ліхачов Володимир Ілліч.

у 1966-1967 навчальному році в Ольгинській середній школі та школі робітничої молоді (так званій «вечірці») нараховувалось 988 учнів. Навчання проводилося українською мовою. Педагогічний колектив, який складався з 45 вчителів ( 25 з них мали вищу освіту, 20 - середню або спеціальну), працював під керівництвом директора школи Причини Миколи Сергійовича, учителя української мови та літератури, майора запасу, удостоєного урядових нагород.

Із 1970 по 1974 роки керувала школою Коломоєць Галина Василівна (1970-1974). Педколектив залишався у тому ж складі, що і раніше.

Сімдесяті-вісімдесяті роки... У моду входять міні-спідниці, шиньйони, у чоловіків - штани-кльош та довге волосся. Уся країна будує БАМ... у Москві проходить Олімпіада - 80...

А наше селище розквітає й зростає. у центрі Ольгинки виріс красивий парк відпочинку з ялинами та каштанами. Збудовано 15 продовольчих магазинів, почали діяти дитяча та доросла бібліотеки з фондом у 30 тис. екземплярів, їдальня на 120 місць, Будинок побуту, два Будинки культури, амбулаторія, аптека, ощадна каса. Неграмотність серед жителів селища ліквідована повністю.

Зростала кількість населення, не вистачало шкільних приміщень для дітей початкових класів. Тому в 1975 році під початкові класи було орендовано приміщення неподалік від школи. Там навчалося три класи. 1974 року за вказівкою РВНО школа набуває статусу російськомовної. Педагогічний колектив натхненно працює під керівництвом Пилипенко Раїси Павлівни (1874-1980 рр), учителя української мови та літератури.

У школі активно діють дитячі та юнацькі організації: піонерська, комсомольська та групи жовтенят. Повсякденне життя регулюється органами учнівського самоуправління. Рада дружини функціонує під керівництвом старших піонерських вожатих Славко (Бойко) Тетяни Яківни (1973-1979), пізніше - Молодики (Недолужко) Лариси Миколаївни (1979-1987 рр) Стрімко пролітали звичайні події незвичайного шкільного життя: піонерські збори і комсомольські засідання, воєнно-спортивна гра «Зарница» та «Орленок», смотри строю та пісні, тимурівські справи, збір макулатури й металолому, лікарських рослин, табір праці та відпочинку... Зірочки, жовтенят, правофлангові загони, піонерська дружина імені Лізи Чайкіної, комсомольська організація назавжди занесені в літопис школи. На початку вісімдесятих у районі і в освіті - експеримент! До школи почали зараховувати дітей шестирічного віку, які навчалися в так званому «нульовому» класі. Будівля з пічним опаленням по вул. Кірова була обладнана під спальний корпус для учнів-шестирічок. Старшокласники проводили заняття у другу зміну. Для навчання молодших школярів продовжується оренда приміщень. Усього отримували освіту в школі понад семисот учнів.

Було зрозуміло, що селищу потрібна нова простора школа. Цим питанням переймався весь педагогічний колектив, який складався тоді з понад 30 учителів, на чолі з директором Івановим Федором Дмитровичем (1980-1987), учителя географії, завучем з навчальної роботи Різченко Людмилою Андріївною, учителя української мови та літератури. Основним завданням школи було створення особистості, грамотної та культурної. І з цим успішно впорався колектив. У школі на той час працювало більшість учителів зі значним досвідом в роботі, які своїми фаховими секретами ділилися з молодими спеціалістами Кивенко A.B., Зайцевою Л.П., Терновою Ол. Мик., Причиною Лідією Омелянівною, Пилипенко Ольгою Вікторівною, Литвиновою Вал. Григорівною, Бараннік Надією Миколаївною. На початку вісімдесятих років педколектив поповнили Сідушова Г.І., Чуєва Н.Г., Бойко Л.І. Імена цих учителів пам'ятає й поважає не одне покоління учнів.

Окрім центральної селищної школи, на станції Велико-Анадоль у 20-х роках діяла початкова школа (до сьогодні зберігся її корпус, зараз там проживає Коломієць Петро Васильович). У 1936 році неподалік від цієї будівлі був зведений кам'яний двоповерховий корпус школи-семирічки, пізніше -восьмирічки. Першим директором був Затем'яний, згодом - Максимов, Степаненко Василь Пилипович, Нікулін (на превеликий жаль, не вдалося довідатися імен цих людей). Усі, хто навчався у цій школі, із вдячністю і теплотою згадують Голобородько Гал. Аристархівну, Бабіну Любов Григорівну, Козловську Катерину Корніївну, Недодару Віру Іларіонівну, Проценко Олександру Олександрівну, Куделінську Лідію Митрофанівну, Домбровського Бориса Олександр., Каїку Олексія Миколайовича, Мальцеву Надію Прокопівну.

На другому відділенні радгоспу, у селі Пільне, діяла початкова школа, де працювали вчителі Пархоменко, Яблуновська, Горлова Клавдія Романівна. У селі Лісне (МарЛДС) молодше покоління навчалося у малокомплектній початковій школі. Учителював там Бабін Микола Сергійович.

До 1978 року всі ці навчальні заклади припинили свою діяльність, а школярів та педколектив були переведені до Ольгинської середньої школи.

1987 рік... Час перебудови і гласності, розпаду СРСР і створення СНД. Час пісень групи «Ласковый май» та «Мираж»...

А в нашому селищі кипить робота над будівництвом нової триповерхової школи на 624 місця, зі шістнадцятьома навчальними кабінетами, майстернею, спортивним та актовим залами, їдальнею. Це була довгоочікувана і найзаповітніша мрія педколективу та учнів школи, а також усіх мешканців селища. Урочисте відкриття відбулося Першого вересня 1988 року. Завідуючий РВНО Ленський Олександр Іванович вручив директору символічний ключ від школи, цієї нової Країни Знань. Це було справжнє свято, адже на нього так довго чекали. Директором нової школи стала вчитель початкових класів та історії Кивенко Альбіна Вікторівна, завучами продовжували працювати Різченко Л.А., Чуєва Неля Григорівна.

1988-1990- роки становлення колективу. Завжди складно працювати у новобудові. Скільки терпіння, такту, професійних знань треба мати, щоб згуртувати колектив, облаштувати школу! Але для людей з кипучою енергією, безмежною фантазією й величезним бажання зробити школу кращою, це прагнення не викликало труднощів.

Основне завдання цього етапу - наведення чистоти і порядку, створення затишку в загальному помешканні. Будівництво в новій школі було майже завершеним, але парти, стільці, шафи, класні дошки тільки завозилися. Усі вчителі зі своїми вихованцями розвантажували меблі, облаштовували кабінети, мили вікна, прибирали. Не залишились осторонь і батьки учнів, переважно колишні випускники школи. Звичайно, усе виконувалось із завзяттям та натхненням. І тим не менш, школа і шкільний колектив успішно вливалися в русло життя, намагаючись виховати здорових та розумних учнів. У 1996 році навчається 523 учні, працює 28 учителів, з яких 24 мають вищу освіту

Хочеться відзначити, що Кивенко A.B. на той час була ще зовсім не досвідченим директором. Адже на посаді вона працювала лише перший рік. За свій недовгий педагогічний стаж (а це 13 років), від учителя початкових класів до директора школи, вона, не вагаючись, прийняла на себе тягар відповідальності за школу, націлюючи педколектив своїм прикладом на творчість.

Перегорнувши особисті справи та накази, можна довідатися, що педагогічний колектив того часу поповнився молодими силами. Закінчивши педучилища та навчаючись на заочному відділенні, у школі почали працювати вчителі молодших класів Харченко Н.В., Шабльовська Л.І., Лісна Л.Г., Семенюта О.І., Левчнко Л.М., Сідушова Г.І., учителі-філологи Роздерій A.B., Недолужко Д.М., Хара Н.А., педагог-організатор Кутненко Н.В., учитель-географ Бойко Л.І та інші. Трохи пізніше влилися в колектив учителі: Писаренко В.А., Чуєва Т.І., Філоненко С.В., Лісна В.В., Андреїшина М. Г., Семен юта Т. В., Тарасова Т. Л., Бовть В.В.

Отже, ми піднімаємося ще на один щабель вище й переходимо з XX у XXI сторіччя. Час нових технологій і загальної комп'ютеризації. Кращі традиції сучасної школи закладалися тоді, а сьогодні продовжувачами їх є педагогічний колектив під незмінним керівництвом директора Кивенко A.B. та завуча Різченко Л.А. З 2001 року школа знову отримала статус україномовної, відкриті профільні класи.

З 2011 року завучем працює Кутненко Наталія Вікторівна, учитель історії зі значним досвідом роботи. В арсеналі педагогів (а їх 30) два комп'ютерних класи, інтерактивна дошка, мультипроектори, доступ в інтернет, свій сайт. Наша школа зробила значний крок уперед: оновлені кабінети, нові технології, учнівське самоврядування. Участь учителів та учнів у районних, обласних, всеукраїнських конкурсах та олімпіадах, у більшості яких - грамоти і дипломи за призові місця. Старшокласники разом з учителями проводять науково-дослідницьку роботу та беруть участь в роботі Малої Академії Наук України.

Наша школа гостинно приймає учителів району для проведення предметних семінарів, бере участь у суспільному житті селища. Увесь колектив тісно співпрацює з місцевим Будинком культури. Більшість учнів є постійними учасниками концертів до свят, беруть участь у занятті гуртків і секцій. Учні-спортсмени - часті переможці районних змагань з футболу, баскетболу та волейболу.

Багатою була завжди школа на таланти, і не тільки дитячі! Так, у 2001 році був створений учительський вокальний ансамбль «Горлиця», який є постійним призером щорічних районних оглядів учительських колективів та обласного фестивалю учительської художньої самодіяльності. Ось уже 12 років поспіль він по праву носить звання «народного». У кожної школи, як і у людини, є свої достоїнства. Є те що їх ріднить та об'єднує. Це наші випускники. Вийшовши зі стін школи, вони не змогли розлучитися з нею. Зараз тут працює 19 її випускників. До речі, усі, хто обрав фах педагога, ще зі шкільної лави були активні й талановиті. Творчий підхід до справ, до життя вирізняв їх як тоді, так і заразі.

Підводячи сторічний підсумок, сьогодні ми можемо з гордістю сказати, що зі стін Ольгинської школи вийшло на широку життєву дорогу понад три тисячі випускників. З них 58 нагороджені Золотими та Срібними медалями. Є не тільки вчителі, але й лікарі, юристи, військові, підприємці, керівники, знамениті спортсмени та імениті академіки, професори. Важливо, школа дала кожному путівку в життя, навчила цінувати дружбу та шкільне братство. Щедра наша ольгинська земляка талановитих людей! Ми пишаємося відомими земляками.

Щороку школа гостинно відчиняє двері, запрошуючи випускників у рідні стіни на вечір-зустріч. Свято, яке рік за роком крокує за шкільними традиціями, відбувається у першу суботу лютого. У цей день усі покоління зустрічаються, обмінюються словами-привітаннями з чутною тугою. Об'єднує усіх щось святе і незабутнє у цьому житті – шкільні спогади.

За останні роки наш заклад значно збагатився зусиллями мецената школи, випускника 1985 року Сидоренка Володимира Вікторовича. Значну підтримку надають також батьки учнів та підприємці селища.

Багато подій відбулося з дня заснування школи! Щось забулося, але багато чого залишилося в пам'яті та стало історією. Залишились у пам'яті і люди, які створили цю історію. Щедрими та чуйними були їх серця, що вмістили в собі і радість, і прикрощі своїх учнів. На жаль, не всі дожили до цього ювілею.

Пам'ять про них назавжди залишиться в наших серцях! Нехай благословенні убудуть їхні імена!!!

«Учитель є сіяч, що засіває добром ниву», - так сказав про невтомного сівача доброго, розумного й вічного видатний педагог Олекса Духнович. Сказав багато років тому, але плин часу невладний над мудрістю і життєвістю думки. Бо невтомно й щедро засівають освітянську ниву педагоги нашої школи. Вони добре усвідомлюють, що все, до чого пригорнулося дитяче серце на зорі життя-добро, справедливість, совість, честь-залишається в ньому назавжди. Бо школа - це таке місце, за порогом якого зникають усі життєві будні. Тут вічно живе дух юності, романтики, оптимізму, надії. За далекими порогами юності залишається школа. Та світліше стає серед цього невпинного бігу робочих буднів, серед невідкладних справ, коли знаєш, що у рідному селі серед помужнілих роками ровесників малиново зоріють неповторні юнацькі спогади і ясніють вікна рідної школи, звуть лебединою піснею далекого шкільного дзвоника.

Ми зростали, робили перші кроки. Поспішали здійснювати подвиги, підкорювали вершини, щоб звідти, з висоти цих ста років осягнути поглядом наш безмежний світ. Ми плакали, ми сміялися. Ми шукали свою дорогу в житті. Роки пролетіли... Але школа наша не старіє. Вона відроджується кожного Першого вересня, з кожним Першим дзвоником. Пройшло сторіччя... А школа стоїть на землі вища й святіша усіх богинь. Стоїть на вершині тисячоліть і молиться за своїх дітей, за свій народ, якому жити й творити щастя на землі!/

В колосках, в снігу, у жовтім листі,

У квітках, у вранішній росі

Закохалась молодість в дитинство,

Заховалась в травах і весні.

Ти мене відкритими дверима

Запросила в храм добра і знань,

Моя школо, лагідна і мила,

Моя радість і моя печаль.